У грунтовому покриві Українського Полісся домінують дерново-підзолисті грунти, які через легкий гранулометричний склад та порівняно незначну кількість гумусу, мають слабку агрегованість та низьку стійкість до дефляційних процесів. Дефляція грунтів тут відбувається досить часто у весняний період, коли орні землі мають найменший рівень захищеності рослинністю. Інтенсивність розвитку цих небезпечних явищ в значній мірі залежить від дефляційної стійкості грунтового покриву, основним критерієм якої в багатьох літературних джерелах визначена механічна міцність (зв′язність) грунтових агрегатів, а головним показником – вміст у ґрунті агрегатів діаметром більше 1 мм
На основі експериментальних даних, отриманих в КиївськомуПоліссі, доведенаможливість регулювання дефляційної стійкості дерново-підзолистих супіщаних грунтів за допомогою раціонального поєднання системи удобрення культур і хімічноїмеліорації. Підвищення міцності структури при сумісному застосуванні вапната добрив пояснюєтьсяпозитивними змінами у вбирному комплексі грунту, обумовленими кальцієм вапна,та збільшеннямвмісту гумусу і покращеннямйого якісного складу
Порівняння даних гранулометричного і мікроагрегатного аналізів за методикою Б.А.Нікітіна показує, що процес агрегації в досліджуваних грунтах протікає нерівномірно: на 65-100% в проміжних фракціях. При поєднанні вапна і добрив відбувається вирівнювання процесів агрегації. Застосування СаСО3 в дозі 1,5,
розрахованій за величиною гідролітичної кислотності, сумісно з органо-мінеральною системою удобрення сільськогосподарських культур дозволяє на 48% перенести цей процес в макроагрегати, результатом чого є збільшення вмісту дефляційно стійких агрегатів до 58%.
Ключові слова: Небезпека дефляції, сільськогосподарське землекористування,
агрегатний склад, хімічна меліорація, система удобрення.
Зворотній зв'язок